П’ятниця, 1 Липня, 2022

Золота гора Тернополя і Тернопільщини

Історія Галичини, Поділля та Волині, на території яких розміщена Тернопільська область, завжди була місцем військових дій, нападів загарбників, торгових відносин, землеробства та скотарства. Тут проживали або ж проходили в давні часи племена слов’ян, готів, агафірсів, фракійців, угрів, болгар, а далі, в часи середньовіччя, сюди прийшли поляки, німці, євреї. Загалом за сотні і тисячі років на території області сформувались численні відомі нам пам’ятки історії, культури, цікаві назви місцевостей. А також тут були приховані, а пізніше знайдені цінні скарби, завдяки яким ми маємо місцевість на Тернопільщині, що називається Золота гора, а також місцину в нашому місті, яку теж називали Золота гора, але вже не через скарби, а по іншій причині. Детальніше про Золоту гору Тернополя і Тернопільщини розповість ternopil-future.

Як повідомляє Терен, навколо нас багато таємниць. Ось деякі з них.

Золота гора Тернополя

Всі великі міста світу будували безпосередньо на березі водойм або ж на пагорбах, близько від води. Зокрема, варто згадати сім пагорбів Риму, три київські гори чи Замкову гору Львова — Високий замок. А як же Тернопіль? Чи відіграли тут географічні особливості місцевості, а саме пагорби та гори, роль під час планування і розбудови міста? Виявляється, що так, адже місто створене поряд з ставом і болотом, а в стороні від них знаходились тернопільські гори: Кам’яна, Циганська, Біла, Княжа, Золота. Якщо про інші ви мабуть знаєте або ж чули, то Золота гора Тернополя — це щось з розряду чуток. Але все по порядку.

Золота гора Тернополя — одна з найвищих точок міста – 350 метрів над рівнем моря, знаходиться в районі Кутківців. Зараз ця територія площею 40 гектарів заросла 60-річною ясенево-дубовою дібровою заввишки майже 20 метрів і поволі забудовується. Саме з-під цієї гори витікав струмок. І саме тут знаходяться руїни загадкової будівлі довоєнних часів, яка є залишками величного палацу, що стояв до першої світової війни біля вишки. Білі стіни тієї будівлі було видно навіть із залізничного моста, що між теперішніми вул. Крушельницької та Збаразькою. Адже в ХІХ ст. і більшій частині ХХ ст. гора була лисою.

Варіанти походження назви гори різні. Перший — це через нечистоти, які вивозили туди. Людей, що займалися вивозом називали золотарями (іронічна назва), а по сучасному вони асенізатори. Другий варіант — це через проживання в цьому місці багатого промисловця Рудольфа Галля, у якого був розкішний палац, гроші, цінні предмети. 

Єврейський підприємець, меценат, політик

Оскільки маєток Галля стояв на Кутківецькій горі, то її також називали Галльовою або Галягурою. З 1873 р. Рудольф Галль збудував і очолив найбільше промислове підприємство міста — американський паровий млин Рудольфа Галля. Млин був споруджений на місці, де нині встановлений пам’ятник Степану Бандері. Тут працювало понад 100 осіб. Чому млин виник саме в цей час? Давайте згадаємо, що саме в 1871 р. Тернопіль з’єднався з світом завдяки залізниці. А тому зникли проблеми, які були пов’язані з транспортуванням подільського зерна і борошна на захід. А хто як не єврейські підприємці знали про нові можливості для розвитку бізнесу.

Також представники цієї родини займалися політикою. Зокрема, під час виборів до австрійського парламенту 1907 р. протистояли один одному українець о. В.Громницький і єврей Р. Ґалль, власник парового млина. Саме останній кандидат пообіцяв полякам побудувати своїм коштом костьол і завдяки цьому здобув 2905 голосів, а о. Громницький лише 1763 голосів. Пройшло 2 роки і Рудольф Галль, як депутат, прислухавшись до запитів своїх виборців, вирішив, що в Тернополі варто побудувати польську та українську гімназії. Польській віддали зручніше місце на вул. Конарського – теперішня вул. Грушевського, а українській – на вул. Камінній.

Наближення війни вплинуло на економічний стан підприємства Галля, і в 1913 р. одне із найбільших підприємств міста – паровий млин Рудольфа Галля – через брак коштів перестав діяти. Зупинився і млин Якуба та Давида Бартфельдів на Загребеллі. Підприємство Рудольфа Галля перейняв його брат Якуб Галль з синами. Остаточно млин Галлів зруйнували під час Першої світової війни. Тернопіль втратив велике підприємство (за добу млин міг намолоти 24 тисячі кілограмів борошна).

Кутківці – село на Золотій горі

На захід від міста, на правому горбистому березі Серета – «Золотій Горі» (інакше – Кутковецька) – лежить село Кутківці. У 1895 р. тут проживало 965 осіб і було 166 будинків. Більшість населення були українці, але й були поляки та євреї. Переважно мешканці села не вміли читати і писати і не залучали до грамоти своїх дітей, хоча школа в селі й була з 1875 р. Також була церква. Зокрема, муровану церкву Покрови Пресв. Богородиці збудовано тут в 1858 р., про що свідчить пам’ятна таблиця на фасаді. На подвір’ї церкви – пам’ятний хрест Братства Тверезості (встановлено 1874 р.) та фігура Пресв. Богородиці. Дзвіниця 1911 року. Населення займалося рільництвом, тримали худобу та плели кошики з лози. У селі було багато садів – кутковецькі вишні користувалися великим попитом у Тернополі. Бджільництвом займалися тільки два господарі, однак вони на двох мали 244 вулики. 

Золота гора Тернопільщини

Крім Тернополя, в області є ще одна Золота гора. Знаходиться вонапоряд з селом Михалків Чортківського району. Саме тут в 1878 р. після потужної літньої зливи на пасовиську, що місцеві називали «Під Голятином» двоє дівчаток, Катерина і Настя Данильчуки, знайшли скарб. Дівчатка гнали худобу на пасовисько, коли помітили яму наповнену водою, а в ній зблиснули незрозумілі загадкові речі. Діти почали вишпортувати їх з землі і зрозуміли, що знайшли щось особливе, а тому чимдуж побігли до матері. Було знайдено великі золоті предмети та дрібні намистинки. Діти зібрали лише великі і не звернули увагу на гарні жовті бляшки та дротики. 

Не зовсім зрозуміла значення знайденого і їх мати, але вона звернулася до єврея з містечка Устя, Мошки Блюма, щоб він оцінив і купив знайдене. Останній запропонував за скарб 50 австрійських крейцерів (зовсім мало: 60 крейцерів у той період — це денна оплата праці некваліфікованого робітника, або 4 кілограми пшеничного хліба) ще й вирішив платити частинами. Мати не погодилась на цю пропозицію і відмовила йому. 

Але інформація про скарби пішла чутками по селу. Війт та ксьондз звернулися до ювелірів, щоб визначити, що все ж таки було знайдено. Коли було сказано, що це золото, то загуділа вся Галичина. Власник Мельниці (Мельниця-Подільська) Мечислав Дунін-Борковський купив золоті скарби в сім’ї Данильчуків і передав в музей Дідушицьких, що у Львові. Сім’я бідних українців враз розбагатіла. А вироби опинилися у фондах графа Володимира Дідушицького (український шляхтич, що ополячився).

А в селі в цей час почалася золота лихоманка. З’явилися копачі, які копали ями, промивали грунт. Знайдено правда лише декілька намистин, які були продані для Краківської Академії та невідомим підприємцям.

Пізніше на 20 років в село прийшов спокій. Так тривало до 1897 р., коли почали ремонтувати дорогу, що йшла через пасовище «під Голятином». Саме тут Василь Лякущак, 36 річний чоловік, знайшов спочатку золоту намистину, а потім й інші золоті предмети. Він покликав друзів, щоб вони допомогли йому з пошуками. Побачивши людей, що щось копають, пастухи, що пасли овець, самі кинулись шукати золото. З села почали прибігати люди і теж шукали. Про ситуацію дізнались жандарми і почали розслідування, хто копав і що знайшов. З’явились перекупники, які скупили за невелику ціну в людей золоті товари, бо останні не хотіли віддавати їх жандармам. Найбільше заробили Василь Лякущак та його друзі, які були першими на місці знайдення скарбу. Вони продали Мечиславу Дуніну-Борковському золоту чашу, частину до другої чаші, кусок золотої бляхи, кілька золотих трапецій та золоту діадему. Загалом тут було знайдено 7,5 кг золота.

Походження скарбу Золотої гори і де він зараз знаходиться 

Одна версія, що це було Семигородське золото. Семигороддя — це сучасна  Трансільванія — область в Румунії. А, отже, згідно цієї версії, золоті вироби були вироблені в цій місцевості місцевими майстрами. А далі власник перевозив їх на Подніпров’я і в якийсь момент вирішив сховати в надійному місці, щоб пізніше повернутись. Так вони й пролежали майже 2000 років. 

Інша версія, що це скарби племен агафірсів, які проживали на північ від Дунаю, і про яких згадує батько історії Геродот. Зокрема, перший історик світу говорить що вони найлагідніші люди, вони носять на собі багато золотих прикрас і спільно володіють жінками, щоб не мати ні заздрощів, ні ненависті. 

І третя версія, що це скарби племен фракійців (жили на Балканах), які виробляли і прикрашали свої вироби звіриними елементами.

Частина Михалківського скарбу (від назви села, де він був знайдений) зараз знаходиться в Природничому музеї Відня, бо Львів на той час був в складі Австро-Угорської імперії. В 1940 р. більшовики, після окупації Західної України, вивезли решту експонатів музею Дідушицьких до Москви. А там вони зникли. У Львівському та Борщівському музеях є муляжі Михалківського скарбу, але немає жодного справжнього предмету.

Отже, Тернопіль і Тернопільщина мають багато прихованих таємниць. Інколи легенди стають реальністю, а тому уважніше дивіться під ноги. Адже скарби можуть бути зовсім поряд.

Latest Posts