Історія тарнорудівського костелу сягає десятка століть, пише ternopil-future. Нині храм потребує капітальної реставрації. Та чи цікавить когось майбутній стан святині?
Ватиканський Собор Святого Петра у тарнорудівській інтерпритації
Костел у тернопільській Тарноруді розташований на пагорбі та видніється далеко за межами невеликого поселення. Жителі вважають його візитною карткою рідного села. Повз протікає потічок Тарнорудка, а недалеко — річка Збруч.
Чому ж «тернопільська»? Бо по вищезгаданій Тарнорудці проходить невидимий кордон із селом Тарноруда Хмельницької області. Поселення однойменні, проте у сусідньому населеному пункті, як на диво, спостерігаємо яскравіші ознаки цивілізації. Там принаймні є продуктовий магазин і «Нова пошта».
Дістатися до тернопільської Тарноруди непросто – прямого рейсового автобуса немає. Деякі люди із сусідніх сіл області ходять сюди пішки. Варто зазначити, їм зручно виходити на настільки довгу дефіляду хіба що у теплу пору року. Заасфальтованої дороги до тернопільської Тарноруди немає. Прогулянка по засніженим або заболоченим полям нікого не приваблює. Навіть якщо це дорога до старовинної пам’ятки архітектури та мистецтва. Проїзд цим шляхом на автомобілях також не свідчить про комфорт.
У 2020 році храм ділять між собою дві парафії – римо-католицька і греко-католицька. У маленькому селі офіційно проживає трішки більше, ніж двадцять осіб. Однак для людей це не стає на заваді бути вірними своїй релігії.
Історична довідка з вуст жителів села
Жителі Тарноруди розповідають легенду: Андрій з Рипна пробирався крізь терня на вершину невисокої гори. Раптом побачив справжнє чудо — ікону з ликом Ісуса Христа. Андрій з Рипна хотів забрати образ додому, але свята знахідка «пручалася» — чіплялася за терен. Він вирішив, що Бог подає йому знаки. Чоловік зібрав усі сили докупи та власноруч облаштував каплицю на пагорбі. З тих пір до ікони приходили люди молитися, а у 1355-1365 рр. на цьому місці побудували перший дерев’яний костел. Римо-католицька парафія з’явилася у селі в 1643 р., коли Катерина Сенявська спорудила мурований храм. Освячувати церкву приїхав єпископ Стефан Рупневський. На той час архієрей подорожував селами сучасної України.
Перш ніж дійти до наших часів, костел перебудовували декілька разів. Сучасна історія храму починається з початку XIX століття.
Костел Св. Станіслава побудували у 1816 р. за рахунок Станіслава Любомирського та Єлизавети Чарторийської. Вони були меценатами для багатьох святинь області. Освятили храм у 1827 р. і назвали на честь одного із власників. Наприкінці ХІХ ст. до храму належало 1500 тисячі парафіян. Через майже сотню років налічувалося 2 тисячі вірян. До того ж, постійно з’їжджалися паломники з різних куточків країни. З тих пір минуло два століття і костел не приваблює ні християн з інших місцевостей, ні туристів. Хоча це історичне місце можна перетворити на духовну точку на карті Тернопільщини.
Війна залишила відбиток на костелі
Після Першої Світової війни ксьондз Ростислав Роговський вивіз чудодійний образ з костела до Тернополя. Таким чином, хотів врятувати ікону. При виїзді з села, коні пручалися і не хотіли їхати далі. Тоді отець Ростислав благословив Тарноруду, а екіпаж продовжив подорож. Нині чудодійний образ перебуває в одному із костелів Польщі. Без сумніву, благословення від образу досі перебуває у цій місцевості.
Одразу біля святині стоїть статуя Св. Яна Непомука. Колись її вносили всередину костелу для відправлення мес. Проте селяни вважають це статуєю Антонія. З першого погляду видно, що колись фігуру розмальовували. Спереду видніється напис «Пробощ Тарноруди» (означає «парох Тарноруди»).
За Другої Світової війни у храмі Св. Станіслава працював клуб, танцювальна зала, магазин. Пізніше приміщення костелу стилю раннього бароко слугувало складом для зерна. Жителі Тарноруди кажуть, його було багато – аж по самі вікна. Вівтарі, лавки, скульптури знищили, а бібліотеку з унікальними пам’ятками спалили. Всі ікони жителі села переховували у своїх домівках. Не обійшлося без тих, хто вирішив нажитися на спільних речах.
Нині ж у костелі можна зайти на місце для хору. Там стоїть кілька старовинних книг на латині. На жаль, збереглося мало інформації. Проте у деяких записах йдеться, що 600 тарнорудських сімей вислали до Казахстану десь у 30-их рр XX ст.
Костел Св. Станіслава повернули християнам у 90-их роках минулого століття. Люди почали приносити вцілілі ікони, а ще дивом зберігся давній орган. Від музичного інструменту залишилася клавіатура.
Літературна згадка
Про костел Св. Станіслава у Тарноруді не писали науковці, навіть у краєзнавчих роботах, на кшталт «Земля Тернопільська», «Два береги Збруча» чи «Грань-Т».
Ігор Седельник у виданні «Парафії, костели та каплиці: Івано-Франківська, Тернопільська і Чернівецька області» (2006) згадав описану нами святиню.
Дві віри, одна святиня, нуль уваги
Вірних небагато, але люди відвідують як римо-католицьку, так і греко-католицьку служби. Щонеділі за графіком приїздять два священнослужителя з Підволочиська.
Пані Ванда Маселко завжди ходить на Служби Божі і знає про історію костелу майже все. Жінка розповідає, святиня по-справжньому унікальна. Вона приносить до костелу свіжі квіти, що додає чарівної атмосфери. На її думку, багатовікова історія це підтверджує. При вході всередину костел з’являється відчуття того, що потрапляєш до іншої епохи.
Ванда Маселко пам’ятає часи відновлення храму, як на кожній службі грав орган. За часів СРСР кожен (за рівнем совісті) брав, що хотів, тому тепер не залишилось майже нічого. Про стародавність свідчать розписи на стінах і затхлий запах. А якщо без жартів, то всередині панує гармонійна енергетика. Мимоволі людина залишається сам на сам із найпотаємнішими думками. Активісти самостійно зробили косметичний ремонт костелу, доглядають за чистотою. Однак для повної реставрації слід зібрати набагато більше грошей. Жителі села просять допомогти зберегти святиню для майбутніх поколінь. Кажуть, кожна копійка має значення.
