Багатьом відомо, що наша область у певному сенсі унікальна. Будучи однією з найменших в Україні за площею, вона пронизана сотнями печер різноманітного походження. Усі вони виняткові, адже формувалися мільйонами років під впливом певних обставин. Однак серед цих природних скарбів є один, цінність якого, як не дивно, лише збільшилась, коли виявили, що до нього має стосунок людина. Детальніше – “Тернопіль майбутнього”.
Печера Вертеба – доволі туристичне місце. Ті, хто цікавиться історією, залюбки розкажуть, що саме тут у 1823 році вперше виявили залишки діяльності древньої культури, яку майже через 30 років потому віднайдуть у селі Трипілля. Це сталося, як і більшість важливих знахідок, випадково – під час полювання тамтешнього господаря Яна Хмелецького. Від нього та його свити утік поранений лис, сховавшись в ущелині посеред поля. Пан страшенно обурився, що здобич виявилася більш спритною, ніж він, тож наказав селянам розкопати більше ту «дірку» у землі. Озброївшись п’ятьма літрами вина «для підняття бойового духу» вони взялися до роботи. Однин із копачів, сміливий та розігрітий після випитого, опустився в яму, доки інші тримали його за ноги. Бідолага ледь не збожеволів: чи то від випитого, чи від надлишку фантазії, побачені в печері кістки і черепки він сприйняв за пряму ознаку того, що потрапив у пекло. Втім, це була всього лиш прадавня печера, а Ян Хмельницький наполіг на її дослідженні. Як результат, із загадкової підземної порожнини вдалося дістати 400 цілих керамічних посудин, більше 30 тис. великих фрагментів битого посуду і безліч виробів з каменю та кістки, які пролежали там кілька тисячоліть. Окрім того, у печері виявили залишки вогнища, ті самі кістки, що так перелякали роботягу і навіть римські монети часів імператора Гонорія, якщо вірити опису знахідок музею археології Ягеллонського університету. І хоча, грубо кажучи, саме у Вертебі залишки Трипільської культури віднайшли вперше, археологічні знахідки у селі з однойменною назвою стали найбільш відомими. Більше того, зв’язок між обома стоянками древніх людей виявили лише через сорок років після відкриття Вікентія Хвойки.
Опісля безліч дослідників копирсалися у древніх ходах та великих залах Вертеби. До того – там лютувало велике Сарматське море, яке мільйонами років накопичувало на дні відмерлі водорості, що стали матеріалом для формування печери. А зараз тут знаходиться єдиний у світі підземний музей Трипільської культури.
Печера гостинно приймає натовпи туристів та невеликі групки археологів, хоча знаючі люди наголошують, що розмір (9 км!) та кількість невеликих і дуже схожих між собою ходів робить її доволі сумнівним місцем для прогулянок. Температура там завжди однакова – 10 градусів за Цельсієм – і коливається хіба на позначку-дві. Вологість становить 92-100%. За цих умов численні предмети побуту і навіть рештки збереглися у доволі пристойному стані. Однак навіть не кількість знайдених пам’яток збуджує уми науковців, а питання «чому?». Чому вони там опинилися, чому люди палили в підземеллі багаття, будували собі лежанки з обігрівом, здійснювали обряди? Трипільці відомі передусім як землероби. Вони будували наземні будинки і спалювали своїх померлих, а в племені панував матріархат. Однак у Вертебі знаходять все більше свідчень того, що люди там проживали не просто час від часу, а тривалий термін. Окрім того, у печері є групові та індивідуальні поховання, а нещодавно дослідники знайшли нагрудний знак у вигляді голови бика, що означає силу та владу. Це змушує замислитись, адже знахідку розцінили як чоловічий символ, що погано поєднується із нашими уявленнями про культ жінки у трипільців. Це один із тих випадків, коли запитань дійсно більше, ніж відповідей.
Тож ще у 2017 році стало відомо, що Тернопільська ОДА планує включити пам’ятку у попередній список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. З цією метою до печери почала навідуватися робоча група, яка проводила дослідження Трипільських знахідок. Однак до сих пір не було офіційного повідомлення про те, що Вертеба потрапила до спадщини ЮНЕСКО. Та чи є 20-мільйонній печері до того діло? Нехай люди тільки не зруйнують її, а вона собі ще постоїть.
