Тернопіль – місто відоме всьому світу своїм псевдонімом «файне», замком, катедрою і ставом з чудовою набережною. Давайте прослідкуємо, яка історія найбільшої перлини міста, як вона з’явилася, змінювалася і набирала своїх сучасних обрисів. Про це детальніше розповість ternopil-future.com.ua.
Поселення на території міста існували і до його заснування. Зокрема, на його околицях виявлено сліди первісних людей. Вважається, що ця місцевість була заселена в Х тис. до н. е. А в обласному краєзнавчому музеї є картина, яка зображує полювання мисливців на мамонта в тернопільських болотах. А тому історія цього міста нерозривно пов’язана з водою.
Історичні джерела свідчать, що сучасному місту передувало давньоруське поселення Сопільче, або Топільче. Назва його пов’язується з навколишньою болотистою місцевістю (давньоруське «топі» – болота).
Історія заснування міста
Вперше Тернопіль згадується в 1540 р., коли гетьману Янові Амору Тарновському дали дозвіл на його заснування. Щоб поліпшити захист городища, яке швидко розросталося, від татарських нападів, гетьман ще в травні 1548 р. попросив у короля дозвіл на спорудження ставу. Він мав починатися біля русла річки Серет уздовж села Кутківці із заходу на схід, омиваючи місто з півночі. Фактично цим було започатковано нинішній велетенський став. Уже тоді до приміського Загребелля спорудили широку греблю, а по ній проклали дорогу. Рівень води у водоймі піднявся на три метри вище, ніж у річці, й вода спливала через греблю чотирма шлюзами, тобто було закладено початок тому, що маємо сьогодні. Довжина Нового, або Великого ставу сягала 7 км, а ширина – 2-3 км. Плесо новоутвореного ставу сягало аж до замкових мурів. Це робило Тернопільський замок ще більш неприступним. Але вже й тоді така гідросистема навколо замку та міста мала не тільки оборонне, а й господарське значення.
У привілеї 1550 року Ян Тарновський серед інших повинностей міщан зазначає, що в їх обов’язки входить ремонт греблі великого ставу, водоспуску і лотоків (так називаються канали на водяному млині, якими тече вода). За це тернополянам дозволялось ловити рибу сітками, які називались черпами, при умові якщо став повний. Крім цього, міщанам дозволялося робити саджавку (рибний садок, басейн для розведення риби) за ставом Баворовського, хоча наголошувалося, що тут мають право риболовлі власник міста та ксьондз-пробощ (отець-настоятель). Спуск ставу давав дохід 16-24 тисячі золотих у триріччя.
Став Баворовського
З південного боку до міста підходив став Баворовського. Отримав назву від імені польського писаря Вацлава Баворовського, який в 1522 р. отримав за службу від Сигізмунда І Старого, як довічний дар, обидва береги річки Серет у селах Петриків і Пронятин для того, щоби створити водойму для вирощування риби. Він плюскотів у низині (тепер тут парк «Топільче») і на петриківських лугах.
Тернопільський став у XVII – ХІХ ст.
Здійснивши в 70-х роках XVII століття поїздку Польським королівством, французький мандрівник Ульріх фон Вердум у своєму «Щоденнику подорожі…» зазначив: «Це місто на Волині (насправді в Галичині) – спадкова власність пана Конєцпольського, Долинського старости. Лежить біля схилу згаданого пологого пагорба. З трьох боків його оточує велике озеро і розлогі болота».
У 1884 р. у Тернополі утворилося «Рибацьке товариство», яке порушувало питання розвитку ставкового рибного господарства. Став був рибним і в пізніші часи.
У зимові дні на його скованому кригою плесі влаштовували каток. Грали у хокей місцеві команди. Ця традиція продовжувалась і в 50-х роках минулого століття. У місті культивувався також і лижний спорт. Береги, став та загребельсько-кутковецькі пагорби облюбовували любителі лижних прогулянок. А лід, заготовлений на ставі, використовувався для холодильників, або льодовень, як ще їх називали. Лід для харчової промисловості заготовляли ще й у, тепер вже далеких, п’ятдесятих минулого сторіччя.
Став і Надставна церква
Наявність ставу це не лише наявність води, а й підвищена вологість в цій частині міста. Зокрема, пишучи про Надставну церкву і став, історики вказували, що «її через віддаль, а відтак через студінь, яка дуже дошкуляла від ставу» люди перестали сюди приходити, хоч і був тут окремий парох, що жив зараз же побіч на церковній площі та обслуговував також українську громаду Загробелля».
В той же час близькість церкви до ставу давала можливість у вихідні прогулятися і помолитися. В історичних документах сказано, що «приходили до неї тернополяни, старші, молодші, чи то при нагоді прогулянок «над ставом», чи на Водосвяття. Часті прогулянки влаштовувала й українська гімназія. “Ідучи до Кутковець чи Пронятина, ми вступали до Надставної церкви, щоб оглянути її унікальну будову й помолитися”.
Від Надставної церкви тягнулася гребля. З лівого боку у низині, біля річки, тулилися хати, а за ними – сліди від торфорозробок. Зникли вони, коли поширювали вулицю у районі греблі. На греблі, ближче до Подолу, були так звані «холодні лазенки» для купання. За певну плату наповнювали скриню водою для купелі.
Пляжі, місця для купання, товариства
Стара світлина, датована 1932 роком, нагадує, що тут на річці мало свій пляж українське спортивне товариство «Поділля». У кінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років XX століття від моста греблею й аж до Середньої церкви (Церква Різдва Христового) тягнувся бульвар. Ліквідували його під час будівництва тролейбусної лінії. А на низину, зліва від греблі, де були торфорозробки з кар’єрами, заповненими водою, намито землі під час поглиблення ставу. Тепер тут виріс гарний парк «Топільче». Тоді ж намулом із ставу було залито заплавний луг на Загребеллі, де тепер споруджено готель «Галичина».
До кінця п’ятдесятих міст на греблі був дерев’яний. Сучасного вигляду він набув із будівництвом тролейбусної лінії. До слова, ввізне мито на загребельському мості скасували аж у 1904 році.
Тривалий час тернополяни полюбляли купатись біля моста у ставі, стрибаючи з його перил. Плюскалися теж у річці, на протилежному боці коло шлюзів. Поряд був своєрідний душ-водоспад, пам’ятка про млин, і мілководний рукав-потічок із прозорою чистою водою, де особливо любила бовтатися малеча. У прибережних густих хащах відновленого, але ще не поглибленого ставу, вирувало пташине царство, давали «концерти» невгамовні жаби, особливо перед дощем. Водились видри.
Від греблі Серет плив попід Загребелля і Петриків до Білої гори у Великі Береги аж до Березовиці. На правому боці Серету простяглися петриківські сіножаті, а на лівому, від Білої гори до Березовицького лісу, – тернопільські. Біла гора (назва від кольору тутешньої глини) була улюбленим місцем відпочинку тернополян і найстарішим пляжем. Полюбляли відпочивати тернополяни і під Петриковом. Учнівська молодь і студенти влаштовували прогулянки рікою на човнах або каяках.
Автор замальовок про давній Тернопіль Богдан Остап’юк згадує, як його човен «Русалка» став жертвою пацифікації: його порубали польські «стшельці» (причина не відома).
Зауважимо, що «Веслярське товариство» виникло у місті вже у 1886 році, а статут його затверджено наступного року. У 1932-му біля петриківського моста облаштовано стрілецький пляж польського товариства «Strzelec» для обраних, із спортивним майданчиком, роздягальнями та буфетом. Була тут і пливальня (відгороджене місце для плавання). Але пляж на Білій горі все-таки залишався найбільш багатолюдним. Відпочивали на ньому і в повоєнні роки, аж поки не перемогли пляжі на озері, як часто називають став тернополяни.
Отже, тернопільські водойми відігравали колись важливе оборонне, гігієнічне, продуктове значення в історії міста, а тепер є його окрасою.