Вивчення історії України неможливе без вивчення історії церкви. І не важливо чи православна, греко-католицька чи католицька, адже кожна з них в певний період своєї історії мала вплив на нашу історію та культуру. Давайте спробуємо згадати історію римо-католицької церкви на Тернопільщині. Детальніше про це розповість видання ternopil-future.com.ua.
Довоєнний період
Як розповідає видання kuriergalicyjski у передвоєнній Тарнопольській (саме Тарнопольський, бо Тернопіль з’явився з 1944 р.) провінції було 209 парафій і парафіяльних управлінь, об’єднаних у такі деканати: Борщівський, Бродівський, Бережанський, Бучацький, Буський, Чортківський, Глинянський, Язловець, Підгайцевський, Скалатський, Тарнопільський, Трембовський, Зборівський і Злочувський (бо називалось місто Злочів, а не Золочів). Кілька парафій у Тарнопольському воєводстві були з деканатів Конкольники та Свірж. Після закінчення Другої світової війни території колишніх римо-католицьких деканатів Буськ, Глиняни, Свірж і Злочів були передані Львівському воєводству. Жіночі громади були представлені такими орденами, як альбертинками (1 дім), домініканками (1 дім), феліціанками (2 будинки), йосифітками (1 дім), маріанками (6 будинків), цнотливими сестрами (1 будинок), дім – генеральний дім в Язловці), старих сільських слуг (35 хат) і Милосердя (5 хат).
Після Другої світової війни
Друга світова війна, яка закінчилася в травні 1945 року, показала масштаби руйнувань на території Тернопільщини. Спустошені міста та зруйновані будівлі справляли сумне враження. Зі встановленням нової радянської влади почалося широкомасштабне переслідування Католицької Церкви. «З перших моментів свого перебування на окупованих територіях, – писав Юзеф Волчанський, – совєти не гаяли часу на агітацію та індоктринацію суспільства». Цікаво, що спочатку вони викликали чималий інтерес у жителів Тарнопільщини. Мешканці Хом’яківки, керовані цікавістю, полишали роботу на фермі та турботу про сім’ю та йшли на агітаційні збори. На території Тернопільської області була зовсім інша реакція, ніж в інших областях.
Подекуди католики нічого не зробили для збереження своїх церков. Наприклад, у Будзанові католики пасивно погодилися на осквернення костелу та його десакралізацію. Також у Косові не доклали зусиль, щоб зберегти громаду і церкву. Придорожні хрести та статуї знищили без заперечень. Зазначалося, що зазвичай «народ ніби збожеволів. Пияцтво, розпуста в домах, як серед молодих, так і серед старих, досягає свого зеніту».
Виселення поляків
Песимізм посилювалося й після того, як жителі сіл і міст залишали свої домівки та піддавалися репресіям. У 1945 році «від 11 жовтня, – писав у хроніці о. Kazimierz Fleischhacker з Хом’яківки – парафіяни з Хом’яківки та Косова почали виїжджати на з’їзд до Білобожниці, там побудували колиби та конури і чекали возів у холоді, прохолоді та дощі до 30 жовтня. У той час поляки кілька тижнів чекали на вагони на рампі в Пишківцях. Багато людей там помирало від голоду і холоду – був і цвинтар похованих жертв. Не всі парафіяни встигли завантажитися 30 жовтня.
Таким чином, до 1946 року більшість церков і монастирів цієї місцевості запустіли. «Чергова хвиля біженців почалася взимку 1946 року. У лютому того ж року поляків вигнали з Чорткова. Після виселення з монастиря в Язлівці сестер Непорочного Зачаття навесні того ж року, 15 червня, з Чорткова виїхав останній великий транспорт, який совєти глузливо називали «святим». В основному його складали домініканці та єпархіальне духовенство Чорткова, черниці, люди похилого віку та інваліди.
Статуя Матері Божої Язловецької
З цього останнього потяга виїхали також усі сестри Непорочного Зачаття з Язлівця, які покидали ці краї разом із чудом врятованою статуєю Матері Божої Язловецької. Розповіді про це збереглися в спогадах монахинь і в хроніці монастиря Пречистої Діви Язлівця.
Раніше «17 травня 1946 року вранці на монастирське подвір’я прибули підводи із Золотого Потоку, щоб силоміць забрати сестер. Перевезення тривало цілий день. Перша партія сестер вирушила того дня, у п’ятницю 17 травня – ледве дійшли до передмістя (Язловця), як пішов сильний дощ, а поки що була велика посуха. Друга партія вирушила наступного дня, в суботу. В Язлівці залишилося близько 10 хворих сестер разом із хворою настоятелькою сестра Габріелою, яка лежала в ліжку, та двома сестрами, які їм прислуговували». Хворих сестер забрали 19 травня 1946 року. У монастирі залишилася лише сестра Маріанна від пані Язловецької, якій доручили взяти худобу: корів, кіз і курей. «Я бачила, як пограбували речі, які залишилися, – розповідає с. Маріанна, – і викрали кіз, яких я знайшла біля святині в лісі. Я переночував із собакою в стайні, а в понеділок прибув до Чорткова з рештою своїх речей. Через два дні настоятелька сказала мені повернутися до Язловця, щоб зібрати трохи корму для худоби».
Тут до неї приєдналася сестра Бартоломея. Насамперед сестри вирішили забрати з дому та з гробу заховані дзвони. «Ми запакували їх на візок у солому, і сестра Бартоломія поїхала з ними, але дорогою в Язловці їх зупинили і забрали дзвони. У цій ситуації справа вивезення статуї Матері Божої Язловецької з монастирської каплиці виглядала майже неможливою.
Після консультації з настоятелькою з Чорткова до Язловця повернулися дві сестри: с. Маріанна та сестра Оніка. На поміч призначили літнього пана, інженера, «який був дуже нервовий і дуже старий». Він також зобов’язався «всьо це облаштувати і позичити кран. Домініканці збили зі своїх дощок величезний оберемок. З цією скринею на возі як сестра Оніка, так і інженер вирушили до Язлівця (30 км) у ніч з 6 на 7 червня; ми приїхали о 10 ранку, взявши з собою кран. Я зараз же спустився вниз до міста шукати соснових окунів для риштування, а оберемок поставив візнику під каплицю з боку саду. Але я ніде не міг знайти окунів, тому ми вирішили зрубати чотири сосни біля могили. Людей не було, але я запитав завідуючу технікумом, радянську жінку, яка жила в монастирі і вела господарство: дати їй людей з пилками рубати дерева. Зняли дошки, скільки могли, і взялися до роботи. До каплиці притягнулися чотири гарні сосни. Сестра Оніка залишилася з людьми, а я побігла до Новосільки, щоб принести мотузки та ланцюги від швагра, а моя племінниця стягла з ліжка дві ковдри, щоб загорнути Богородицю.
Далі на сестер чекали труднощі з розбиранням фігури. «Коли я повернувся, каплиця була повна людей, а риштування над вівтарем було зроблено. Робітники пішли обідати, а люди, які залишилися в каплиці, плакали і просили не брати Богоматері.
Після обіду розпочалися власне роботи з демонтажу чудотворної алебастрової фігури Матері Божої Язловецької. Інженер наказував гучним криком. Я також виліз на риштування, ми закутали Богоматір в ковдри і пов’язали їй на грудях подушку, щоб не пошкодити руки. Ми хотіли перенести статую, але нічого не вдалося зробити. Я спустився вниз і в розпачі голосно покликав на всю каплицю: «Богородице, якщо хочеш з нами, нехай візьмуть себе, а якщо ні, ми повинні залишити тебе – а то статую поб’ють, як вони зробили з Богоматері зі сходів». І ми знову потягнули, але робота не йшла, бо людей мало і вони не знали, як це робити. А інженер все більше кричав, дуже нервував».
Важку статую вдалося демонтувати завдяки рішучості сестри Маріанни та допомозі радянського офіцера, який виявився поляком і католиком зі Львова. Цей офіцер прибув до Язлівця зі 150 вояками, щоб розчистити поля, а також допоміг розібрати та завантажити на віз кількасот кілограмову статую Матері Божої.
«Коло Богородиці вешталися радянські солдати, а мені офіцер сказав принести полови чи полови, щоб наповнити скриню чимось м’яким. Ми вистелили ящик половою і накрили вертою. Офіцер повів солдатів, які тягнули статую, і кликав: ліворуч, праворуч, центр і т. д. А Богородиця повільно спускалася на крані в повітрі і опускалася вниз. Офіцер поклявся, що з нею нічого не станеться. Богородиця була вже прямо над ящиком – він наказав підтягнути її ще раз, бо вона стояла нерівно над ящиком і могла тричі зачепитися головою за край. Поки нарешті вона не стала в скриню, і її поклали».
Ці роботи проводилися під загальні крики жителів Язлівця. «Люди підходили до в’язниці і крізь ковдру цілували ноги Богоматері, а солдати гладили відкрите обличчя, цілували і казали: «Чого ви берете таку гарну Богородицю!». Нарешті ми накрили його ковдрою і кришкою, і скриня була закрита». Сестра Маріанна також просила офіцера для солдатів, щоб наступного дня допоміг поставити ящик на віз.
Залишилося лише знайти потрібний транспорт, щоб привезти пам’ятник до Чорткова, «але я його ніде не знайшов, і йшов дощ». У своїх подальших спогадах сестра описує відчайдушні пошуки візка. Усі виправдовувалися, що «під такою вагою його віз зламався б. Ходили по селу, жебракували, нарешті о десятій годині отримали коня.
Нарешті офіцер «наказав витягнути кілька міцних стовпів, і скриня з Богородицею сповзла по сходах. Коли призначений везти побачив цей великий пакунок, він сказав, що не піде, бо його візок зламається. Я побіг назад, щоб знайти іншу машину. У чоловіка, який у нас працював, був наш візок, він його відразу привіз. Запрягли коней у віз, солдати з великими труднощами перетягнули ящик набік на віз, прив’язали ланцюгом, і ми поїхали.
Біля Ягільниці на транспорт чекала ще одна складність. «Ми весь час йшли поруч з возом, коні ледве тягнули. Коли ми проїжджали Ягельницю, колесо впало в вибоїну, яку зробили нещодавні дощі. Візок нахилився. Я пішла по хатах просити допомоги, а люди, як дізналися, що це Богородиця їде, одразу прийшли витягувати віз.
Таким чином цінний транспорт доставили на вокзал у Чортків. Після доставки 63 вагонів в останній помістили ящик з чудотворною фігурою Матері Божої Язловецької. «На станції Мікульчиці була пересадка, довелося перенести ящик. Знову на жердинах і палицях ми тягли пакунок у вагон, усі допомагали, а сестра-настоятелька тільки дуже хвилювалася, чи добре запакована Богородиця, чи не страждатиме вона в цій дорозі. І ось пані Язлівецька вже приїхала до Шиманова».
Утиски церкви в Збаражі
Причини виїзду переважної більшості польського суспільства слід шукати в ефективній роботі служб НКВД та спільному страху населення за майбутнє. Храми закривалися також через просто недотримання службових формальностей, як це було у Збаражі, де процес виселення ченців значно прискорився. Слід зазначити, що «переважна більшість польського суспільства сподівалася на закінчення війни за місцем свого проживання, не бажаючи добровільно залишати своє майно, що було досягненням усього їхнього життя. Також багато хто вважав від’їзд національною зрадою і своєрідним боягузтвом.
Так само і збаразькі бернардини, розуміючи репатріацію як добровільний вибір, не заповнили репатріаційних анкет. Незважаючи на початкові заяви про те, що вони залишатимуться на місці до кінця квітня 1946 р., усі монахи залишили Збараж, за винятком отця Марцелія Цимбаліста (1885-1954) та брата Бенедикта Біляка (?-1977), яким було наказано покинути Збараж до кінець травня 1946 р. На підставі збережених свідчень відомо, що «Дата репатріації монахів, оголошена 31 травня 1946 р., напередодні була відзначена великим переполохом у церкві. Увечері, 30 травня, монастир був оточений міліцією, яка всю ніч стежила за тим, щоб, окрім заявлених і запакованих речей, нічого не виносилося за територію храму, а також за попередженням випадкових крадіжок, які відбувалися тоді. На вечірнє богослужіння прийшла велика кількість вірних. Богослужіння відслужив останній гвардіан і парох Збаразький о.Марцелій Цимбаліст, який разом зі своїм братом Бенедиктом Бєляком під великим плачем попрощався з храмом, монастирем і парафіянами.
Наступного дня, в неділю (31 травня 1946 р.), у костелі в Збаражі була відслужена остання свята Меса. О. Броніслав Мірецький, священик із Підволочиська мав опікуватися бернардинським костелом і відправляти одну святу месу в неділю.
Після завершення Святої Меси монахи «вклонялися в коліна перед Пресвятими Тайнами, а потім зупинялися біля кожного вівтаря, покладаючи на нього руки. Стоячи на порозі церкви, вони деякий час дивилися на головний вівтар. Потім поцілували підлогу храму, двері якого були зачинені, а ключі передані о. Мірецькому. Ченці більше не входили до монастиря під час Святої Меси. Заготовлені речі вантажили на чотири вози. Бернардини їхали на екіпажі до залізничної станції в супроводі жителів Збаража».
Отже, становище католицької церкви після радянської окупації Галичини було складним.
