Субота, 24 Лютого, 2024

Католицька церква на Тернопільщині в 1946-1991 рр.

Історія церкви – це не лише храми, пам’ятники, могили чи інші релігійні артефакти. Це перш за все люди. Великі і маленькі, молоді і старші, але важливою ознакою таких людей була віра. Віра підтримувала їх. Віра давала сили боротися з комуністичним режимом. Віра сприяла їхньому захистові та захисту храмів в яких вони служили та людей, яким читали проповіді. Детальніше про католицькі храми Тернопільщини після Другої світової війни розповість видання ternopil-future.com.ua.

Після війни

Як повідомляє видання kuriergalicyjski.com, після першого післявоєнного переслідування Католицької Церкви в 1945 році наступного року було закрито ще 12 церков (ми писали про це тут). У Заліщиках і Новій Гуті, що біля Монастириська церкви були десакралізовані після смерті їхніх парохів о. Юзефа Адамського (1884-1946) та о. Павла Сулатицького (1872-1946). Після відходу останнього пароха були закриті інші церкви в Хмельськах, Качанівці, Колодіївці, Козовій, Kranem (Крані?), Остап’є, Скалаті та Тарноруді Польській. У Хмеліськах церква діяла до червня 1946 р. і опікувався о. Пьотр Собкович (1909-1986) парох з Полупанівки, але він також виїхав до Польщі 23 червня 1946 року.

Костел у Боричівці був закритий у 1945 році, але через опір місцевого населення не міг використовуватися для світських цілей. Протягом комуністичного періоду церква залишалася занедбаною.

Фото з сайту kuriergalicyjski.com

Ситуація з церквою в Тернополі

Як розповів вікарій місцевої парафії о. Юзеф Анчарський (1912–2002) 22 травня 1946 року був завантажений останній транспорт для поїздки до Польщі, який складався з 2 вагонів з 8 скринями, в яких були найважливіші речі з тарнопільської парафії. У Тарнополі вирішив залишитися пенсіонер о. Маріан Урба (1873-1955). «Він багато років був катехитом у середній школі. Протягом багатьох років він катехизував цілі покоління молодших школярів. Він був уже літньою людиною, тому майже не брав участі у парафіяльному служінні. Він обмежувався щоденним відправленням Святої Меси. О. Урба вирішив залишитися в Тернополі. Він хотів померти тут і бути похованим тут серед своїх.

Фото з сайту kuriergalicyjski.com

У серпневому листі 1945 р. до архієпископа Євгеніуша Базяка він мотивував своє рішення залишитися тим, що «я залишуся тут, і, можливо, крайність змусить мене піти; Допомагатиму в сповідальниці, на амвоні, відвідуватиму хворих у місті та відвідуватиму похорони. Я не міг брати на свою совість тих, хто вмирає без харчів, і відмовляти тим, хто просив похорони в селах».

Місцевий уповноважений у справах релігій повідомив духовенство, що від’їжджає, що о. Урба як священик без постійної роботи в храмі не отримає відповідного посвідчення для продовження парафії. Тому після від’їзду настоятеля та вікаріїв храм закриють. Після прибуття о. Урба до канцелярії було складено відповідний документ, що підтверджує згоду на службу о. Мар’яна Урби. 24 травня 1946 року парох і вікарії остаточно залишили Тарнополь. Тоді як о. Урба незабаром був заарештований і під погрозами був змушений виїхати на Захід. Через кілька тижнів останній священик залишив Тарнополь, а колишню парафіяльну церкву було зруйновано в 1956 році. Головною причиною цього вчинку назвали поганий стан парафіяльної церкви. На місці церкви збудовано великий універмаг. Остаточно римо-католицька громада була розпущена 30 серпня 1949 року.

Успіхи, пов’язані з ліквідацією церковних структур на цій території, можна пояснити також залякуванням духовенства, яке стало наслідком досвіду війни та численних арештів, які почастішали особливо на початку 1945 року. Нова влада також застосовувала численні засоби тиску на духовенство, змушуючи його виїжджати до Польщі.

Церква в Сидорові

Фото з сайту kuriergalicyjski.com

Схожа доля була у вікарія тернопільської парафії о. Адольфа Іванцьова (1910–1990), який був арештований 5 січня 1945 р. НКВД в Сидорові. Увечері 7 січня в критому вагоні під охороною 4 озброєних кулеметами НКВДистів його, разом з іншими поляками, відвезли до Чорткова, де була губернська контора. Чортків не був зруйнований, як Тернопіль, який був фактично був у руїнах. Привезли ув’язнених вночі, посадили в коридорі, обличчям до стіни і так вони всю ніч спали на сходах.

Після завершення розслідування священик вважав, що його звільнять з-за відсутності доказів у справі, але вирішили інакше. «22 жовтня 1945 року мені сказали пакувати речі. Я думав, що вийду на волю, але тим часом мене забрали до в’язниці, де я чекав свого вироку до травня 1946 року. У перших числах травня мені зачитали вирок у тюремному коридорі. Розпочато підготовку до транспортування. 12 травня 1946 р. кілька сотень в’язнів вивели на подвір’я в’язниці, вишикувавши їх по чотири, і повели через Чортків, місто мого навчання в гімназії, до вокзалу під посиленою охороною солдатів з автоматами та гавканням ельзаських собак. Нас посадили у вагони для худоби і вночі ми поїхали через Тарнополь до Дніпропетровська».

Його засудили до чотирьох років виправно-трудових таборів, які він відбував у таборі Кочмес на річці Печора в Комі АРСР (1946–1949) та в Південному Єнісейську (1949). Відбувши повне покарання, виїхав до Польщі.

Фото з сайту kuriergalicyjski.com

Бичковська парафія церкви

Останній парох Бичковської парафії о. Юліан Малиновський (1905–?) виїхав 24 квітня 1945 р. Він передав ключі від костелу та пробащі Яну Бандурі, а той у свою чергу передав їх о. Казімєжу Фляйшхакеру (1896–1961) з Хом’яківки, який перейняв адміністрацію парафії в Бичковцях та опікувався костелом та його інвентарем. Проте, спираючись на покази о. Малиновського від вересня 1947 р. ми знаємо, що церква вже була закрита, а в 1950 р. перетворена на зерновий склад. Костел у Забойках також був закритий після відходу останнього пароха о. Кароля Мазуркевича (1911–1990). Ключі від храму парох залишив у сільраді, яка повідомила про це державним службам, а ті закрили її як незареєстровану за новим законом.

Парафія в Кременці

Прикладом віри є парафія в Кременці. Після війни та відходу останнього пароха о. Домініка Вижиковського (1885–1967), спільнота до 1955 року не мала постійного священика. У 1947-1948 роках приїздив о. Марцель Павло Високінський (1886–1959) з Дубна. Після офіційної заборони приїздів Кременець залишився без священика. На той час громаду очолювала Меланія Канська, яка щодня відкривала храм, проводила молитви з людьми, паралітургійні богослужіння та проводила похорони. За контакти з владою відповідала Зофія Маєвська. Саме вона прагнула призначити священика до Кременця. Завдяки їй о. Ян Рутковський (1883–1955), отець Алойзі Кашуба (1910–1977) та о. Броніслав Мірецький (1903–1986) приїздили в місто. Отець Кашуба писав про ці візити до Кременця писав у своїх спогадах: «Мої візити сюди були напівофіційними. Але досить частими, особливо коли о. Марцелі виїхав до Вінниці. Щоразу пані Зофія вантажила кошик і йшла до дружини повіреного. Далі все пройшло гладко. Головне, щоб тільки щоб інші не знали».

Білий Потік та Хом’яківка

Схожа ситуація була в Білому Потоці та Хом’яківці, куди приїхала спеціальна комісія, яка перевіряла, чи придатні для використання місцеві храми. У 1951 р. завдяки щедрому хабарю, отриманому від о. Казімєжа Фляйшгакера з Хом’яківки, було зупинено процес перетворення костелу в Білому Потоці на світські потреби. Церкву закрили лише в 1960 році, перетворивши її на зерновий склад. Частину зарплати возили в Борщів. На діючі церкви, як і в інших регіонах, ввели податок, який на Тарнопільщині називали «позикою для держави». Наприклад, церковний податок у Хом’яківці в 1948 році становив 2500 крб. У 1950 році церковний податок у Хом’яківці становив 2000 рублів, у Білому Потоці – 500.

Фото з сайту kuriergalicyjski.com

Позиція влади, щодо церкви

На той час уповноваженим у справах культу та релігії на Тернопільщині був такий собі Іван Чирва, який охоче закривав очі на діяльність священиків і парафіяльних громад. Однак це не означає, що уповноважений та його співробітники не прагнули до повної ліквідації церковних структур. Його передусім цікавило, чи згадують парафіяльні священики ім’я папи під час літургії, чи не створюють церковних організацій і лояльні до радянської влади. Останній був основним пунктом контролю за священиками з боку уповноваженого Ради у справах релігійних культів. «Найменша нелояльність до комуністичної системи, а також самостійні релігійні ініціативи давали повноваженому привід «зняти з реєстрації» того чи іншого священика, що відразу позначилося на долі очолюваної ним парафії.

Фото з сайту kuriergalicyjski.com

Тарнопольський уповноважений Чирва, хоч і не вбачав відкритого порушення радянського законодавства, «проте дійшов висновку, що дні Римо-Католицької Церкви на Тернопільщині злічені. Саме його існування дратувало радянського чиновника». Серед найбільших загроз він назвав фанатизм вірних цієї Церкви та те, що священики нібито навмисне були залишені в СРСР своєю владою для праці серед вірних, які не виїхали з цих земель.

Ситуацію на Тернопільщині наприкінці 1940-х років чудово відображає розповідь отця Марціна Караша, який у 1948 році час від часу відвідував о. Броніслава Мірецького в Підволочиську. Ось як він писав про ті часи: «Я прийшов до нього напередодні торжества Успіння Пресвятої Богородиці. Після обіду о. Мірецький поїхав возом до Галущинців. З самого ранку я чув на місці зізнання людей, які приїхали сюди з глибини Росії. Деякі приносили дітей хрестити. Я відслужив дві меси. Після кожної меси я хрестив». Тільки в цей один день отець Караш охрестив понад 70 дітей. Після богослужінь у Підволочиську о.Караш вирушив до Галущинців, де виголосив відпустову проповідь до кількох тисяч вірних, зібраних перед костелом.

На основі збережених свідчень та документації комуністичного апарату відомо, що у квітні 1947 року на всю Тернопільщину було офіційно зареєстровано 11 діючих церков, де служило шість священиків. У Львівській архиєпархії було дев’ять церков, а в Луцькій єпархії – дві в Кременці та Шумську. Варто зазначити, що з довоєнної Луцької дієцезії постійно діяв лише костел у Кременці. Громади у Львівській архиєпархії, офіційно зареєстровані в 1947 році, були в Тарнополі, Шумську, Підволочиську, Борщові, Збаражі, Лосячі, Ридодубах, Хом’яківці та Королівці. Крім того, у 1947 році було зареєстровано також Галущинцях.

За комуністичними даними, у 1949 році тут було 10 церков і зареєстровано 6 священиків. Чергове скорочення кількості храмів відбулося в 1950 році, коли зафіксовано 8 діючих храмів. Тоді, після 1953 року, у 8 громадах працювало 5 священиків. Такий стан тривав до 1960 року, коли чиновник зазначив, що в Тарнопільській області залишилося 6 церков і 2 священики. У 1972 році був лише один священик, а після 1974 року кількість священиків знову зросла до 2 з 4 храмів. На кінець 1970-х років залишилося 3 зареєстрованих храми і цей статус залишався незмінним до 1989 року.

Нова хвиля переслідувань у 1960-х роках

У 1957 році зі зміною представника Тарнопольського округу в районі відбулися значні зміни у ставленні до Римо-Католицької Церкви. Цього року Івана Чирву було звільнено з посади уповноваженого у справах культу та релігії, а на його місце призначено П. Часова. Він також більш старанно виконував свої обов’язки.

Окрім офіційно зареєстрованих парафій, були знайдені нелегальні громади, які все ще проводили епізодічні служби. Це були спільноти у Скалаті, Полупанівці, Старому Скалаті, Косові, Тарнополі, Дорофіївці, Семаківцях, Королівці, Збаражі та Шумську, де працював о. Броніслав Мірецький.

Фото з сайту kuriergalicyjski.com

Новий повноважний представник у 1960 році вирішив закрити низку церков. 30 серпня 1949 року парафію в Тарнополі було знято з реєстру, мотивуючи це поганим станом церкви. Незважаючи на офіційне рішення, ті нечисленні парафіяни, які залишилися в місті, об’єдналися в комітет, вирішили перереєструвати свою церкву. До 1960 р. письмово зверталися 20 разів і 13 разів відвідували уповноваженого.

Причиною розпуску громади в Шумську, що відбувся 30 жовтня 1950 року, був також поганий технічний стан церкви. Згодом церкву перетворили на склад будівельних матеріалів і свиноферму. У 1985 році його підірвали. Того ж 30 жовтня 1950 р. через малу кількість віруючих була розпущена громада римо-католиків у Збаражі.

Церква в Королівці та Косові

Парафіяльний костел у Королівці був зареєстрований після війни і безперервно діяв до смерті останнього пароха о. Станіслава Вичесаного (1879–1959). Згідно з даними комуністичних справ та написом на могилі пароха в Королівці о. Вичесаний народився 2 травня 1879 року в Борзеціні в помірно заможній селянській родині. У 1904 році був висвячений на священика, а з 1909 року продовжував душпастирську працю в Королівці. Після війни, «будучи хворим, він не тільки не займався більш активною діяльністю, але навіть не регулярно відправляв богослужіння. Через малу громаду церква була знята з реєстрації 28 червня 1960 року. Амбітний повноважний представник ліквідував католицьку громаду в Косові 13 серпня 1960 року.

Фото з сайту kuriergalicyjski.com

Інші релігійні громади

У 1960 році були також ліквідовані нелегальні релігійні громади в Дорофіївці, Тарноруді Польській, Семаківцях і Скалаті. Після цих подій деякі громади почали подавати документи на перереєстрацію. Про це тричі просили вірні з Дорофіївки в 1960 році, а в 1979 році з Тарноруди Польської також надіслали подібного листа. У списках уповноваженого від 1958 р. виявлено також голів парафіяльних рад ліквідованих парафіяльних громад, що також може свідчити про життєздатність окремих громад попри відсутність церков.

Парафіяльні спільноти очолили: Філіп Франко (Дорофіївка), Пьотр Попеларж (Полупанівка), Антоніна Дацюк (Скалат), Ян Маршалек (Старий Скалат), Домбровська (Шумськ), Надія Королівська (Тарнополь) та Юзеф Шафранський (Збараж).

Отже, радянська влада активно боролася з церквою. Інколи храми вдавалося врятувати завдяки хабарям, але переважно їх закривали, руйнували та нищили.

Latest Posts

.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.