Кожна людина протягом свого життя, а переважно в дитинстві чи молодому віці, любить мріяти. І якщо получається мрії здійснювати, то вона отримує незабутні емоції чи матеріальні речі, як житло, авто, коштовну річ, яких ще вчора в неї не було. Бувають випадки коли мрії можна, загубити, передати комусь іншому, зруйнувати, втратити і потім до кінця життя жалкувати за тим, що їх не можна повернути. Ось так і Тернопіль, як місто, громада, група людей мріяла про новий парафіяльний костел, отримав його, а далі більшовики/комуністи зруйнували останній. І тепер ми всі шкодуємо за ним. Детальніше про парафіяльний костел Тернополя розповість видання ternopil-future.com.ua.
Початок будівництва
Як зазначають дослідники міста Я. Гулько, І. Дуда та Л. Бойцун історія будівництва костелу почалася ще в кінці ХІХ ст. Спочатку було створено комітет, який почав збирати добровільні пожертви, адже коштів потрібно було чимало. Тільки на каркас та 2 вівтарі необхідно було зібрати 250 тис. корон. Існувала домовленість з владою міста (а бургомістром тоді був українець Володимир Лучаковський), яка зобов’язалась надати 200856 корон. Ще 104285 корон планувалось отримати за рахунок спеціального податку на будову. А ще 123000 корон за рахунок внесків громадян. А тому для цього громада міста організовувала збір коштів, доброчинні концерти, фестони (святкування). Було придбано одну з найкращих земельних ділянок в центрі міста на розі вулиць Міцкевича, Тарновського і Руської.
Далі було проведено конкурс проектів, де переміг план будівництва від львівського викладача Теодора-Мар’яна Тальовського.
Теодор Мар’ян Тальовський
Видатний польський архітектор народився в Підкарпатському воєводстві в середині ХІХ ст. Навчався в Кракові, а далі продовжив навчання у Львівській політехніці, де і працював. Помер в 1910 р. у Львові. За своє життя втілив десятки будівельних проектів від житлових будинків у Кракові (отримали назви завдяки рельєфами з надписами: «Під павуком», «Під жабою, що співає», «Festina lente») так і громадські та сакральні (релігійні споруди) в Польщі, Україні.
Саме він спроектував костел св. Єлизавети у Львові, який є близнюком тернопільського парафіяльного костелу. Також працював в інших містах Галичини. Зокрема, створив проект храму в Кам’янці-Бузькій, костел в Скалаті (відреставрував башти замку та костел святої Анни), замок Висічці, що біля Борщева, палац графа Чосновського біля Шумська, палац Четвертинських в Києві, мав відношення до нової ратуші в Стрию, будинку Торговельно-промислової палати у Львові, реконструював костел в Товстому, домініканському монастирю в Богородчанах, що на Франківщині.
Освячення наріжного каменю костелу
Після схвалення проекту 8 вересні 1904 р. було закладено наріжний камінь для будови. Для цього було організовано величне свято. Люди прийшли не лише з Тернополя, а й з найближчих сіл: Білої, Довжанки, Домаморича, Дичкова, Великого Глибочка, Іванівни, Курівець, Кутковець і Пронятина.
Конфлікт інтересів
Паралельно з будівництвом католицького парафіяльного костелу розпочались організаційні роботи по будівництву нової парафіяльної церкви для греко-католиків. Історик І. Дуда зазначає, що в 1907 р. парох о. Володимир Громницький позичив в митрополита Андрєя Шептицького 5000 доларів і купив земельну ділянку в кінці вулиці Адама Міцкевича (сучасний бульвар Тараса Шевченка). І все було б добре, адже архітектор Тадей Обміньський виконав проект церкви (1908 р.) у візантійських традиціях. Але з’явилась інша проблема в особі Рудольфа Галля, власника парового млина та польської громади міста. В 1907 р. відбулись вибори до австрійського парламенту. Рудольфу Галлю – єврею протистояв українець о. Володимир Громницький. Галль пообіцяв полякам, що якщо вони за нього проголосують, то він за свої гроші добудує їм костьол. І отримав в результаті 2 905 голосів, а о. Громницький – 1 763. Після такого результату міська влада заборонила українцям будувати церкву так близько до майбутнього костьолу, щоб не спровокувати міжнаціональні суперечки.
Продовження будівництва Парафіяльного костелу
Будівництво йшло жваво. Для цього було задіяно найкращі матеріали: камінь, цегла, мармур, граніт. Керівництво будівництвом здійснював інженер Стефан Невгофф. Будівля мала бути в неготичному стилі. Висота шпиля 62 метри. А отже, її можна було використовувати в якості пожежного посту та місця для подавання сигналів за допомогою труби чи горну.
24 травня 1908 р. будівництво було закінчено. Він вражав витонченими вітражами, різьбою вівтарів, скульптурами, мармуровими статуями, потужним органом. Головний вівтар подарувала храмові міська влада. Пізніше підприємець Людвік Пунтшерт додав від себе 2 мармурові статуї. Фронтон споруди прикрасила статуя святого Йосифа та євангеліста Івана від львівського майстра Войтовича. Хідожник Бернард Яросевич створив ясла-шопку, яка була встановлена в бічній капличці.
11 жовтня (за іншими даними листопада) Тернопільський парафіяльний костел Матері Божої Неустанної Помочі було освячено.
Костел був місцем для молитви не католиків, а й греко-католиків. Останні правда приходили сюди з метою милуватися інтер’єром та слухати орган.
Під час І-світової війни костел зазнав руйнувань, але вони були швидко усунені.
На цьому будівництво не завершилося, адже лише в 1933 р. громада змогла завершити головний вівтар. Над ним працював львівський інженер та художник Вавжин Дайчак, оформляли Яніна Рейхерт, Назарко. В цьому ж році головний вівтар було освячено.
Радянська влада та парафіяльний костел
Будівництво завершено. Мрія сотень і тисяч тернополян, які здавали гроші на будівництво храму втілена. Здавалося все гаразд. Але з’явився фактор, який не розумів прекрасного і який прагнув все змінити під себе. Це була радянська влада.
Під час Другої світової війни в рамках радянсько-німецького протистояння костел зазнав численних руйнувань, але встояв. Німецькі солдати перетворили костел на потужну фортецю. А тому бої за нього були жорстокими і тут загинули сотні молодих радянських військових, переважно українців. Один з росіян, які вижили в цій бійні говорив, що «тут полеглі червоноармійці лежали в три ряди, а офіцери й далі гнали нас під кулі на очевидну смерть, аби швидше відрапортувати Сталіну про взяття Тернополя». Коли піхота не змогла взяти укріплення, то було кинуто в бій артилерію. Великокаліберні гармати перетворили костел на решето, німці здалися, але храм і далі стояв.
Вежа була дещо нахилена, але її можна було відновити, а стіни замурувати. Але владі було не до цього, а тому люди самостійно кинулися відновлювати головну святиню міста.
До травня 1949 р. в Парафіяльному костелі незважаючи на руйнування відбувалися богослужіння. В цьому ж році було проведено обстеження костелу і комісія заявила, що він в аварійному стані. Хоча головна причина полягала в тому, що він знаходився в центрі міста, а отже заважав більшовикам заявити про повну перемогу над релігією. Згідно нового плану перебудови міста костел мав бути знищений, а на йому місці мав бути Центральний міський парк. Вирок було підписано. Хоча пройшов час до його втілення. Спочатку зняли вежу. В 1954 р. за допомогою вибухівки підірвали стіни. Люди стояли і дивилися. Міліція намагалася їх розганяти. В 1959 р. на місці костелу відкрили Центральний універмаг.
Частину творів з храму віруючі вивезли, переважно до Польщі, де й вони збереглися. Скульптура Мадонни та горельєфи хресної дороги передали на зберігання до церкви Різдва Христового. Орган було порізано і вивезено на смітник.
Так, Тернопіль назавжди втратив свою мрію, свою свою найціннішу й найвеличнішу окрасу.
