В Тернополі, що не будинок, то ціла історія, легенда, пласт знань про наше місто. Один з таких будинків – це дім «Міщанського братства» Тернополя або як він зараз називається Тернопільська обласна філармонія. Детальніше про історію цієї будови розповість видання ternopil-future.com.ua.
Міщанське братство
Як розповідають тернопільські історики Б. Остаф’юк, Л. Бойцун, Я. Гулько після «весни народів» – низки революцій 1848-1849 рр. в Європі на теренах Галичини починають, як гриби після дощу, виникати різноманітні громадські та політичні організації. «Просвіта», НТШ, «Рідна школа», Русько-українська радикальна партія, Католицький русько-народний союз, Національно-Демократичну Партія, Українська соціал-демократична партія – це лише не повний перелік об’єднань, які були створені для покращення життя українського народу. Серед перелічених слід відзначити і «Міщанське братство» Тернополя.
Спочатку воно існувало, як чоловічий міщанський хор під орудою Івана Чубатого та аматорський драматичний гурток. А у 1890 р. воно виробило свій статут і стало юридичною організацією. Братчики почали влаштовувати музично-вокальні вечорниці, театральні вистави, різні забави. Головною метою товариства було виховання молоді в національно-патріотичному дусі.
Приміщення братства
Спочатку братство не мало свого приміщення і збирались у приміщенні фундації імені князя Костянтина Острозького та інших будівлях, а згодом вирішили збудувати власну оселю. В 1895 р. товариство очолив отець Володимир Громницький. І тоді братчики отримали в магістраті ділянку під забудову. Місце для будови було обрано ділянку з руїнами, де раніше були касарні (казарми) австрійських драгунів на вул. кн. К. Острозького 9, якраз навпроти парафіяльного уряду і резиденції пароха. Кошти та будматеріали збирали серед міщан за допомогою 100 довжних скриптів (тобто позичкових записів, листів), кожен по 20 крон, які міщани розібрали між собою. Так було створено основний капітал для будівництва. Деякі майстри взяли на себе частину роботи по виготовленню вікон, дверей. Багаті міщани обдаровували товариство датками (подачками) товарами. Так, Онуфрій Брикович подарував стос каміння (9,2 метрів кубічних). Караїсь Осип, Вацик Гриць, Чубатий Гриць, Кордуба Іван подарували дубові колоди, Павло Демчук надав потрібну кількість цвяхів, Микола Костів пожертвував окуття до дверей і вікон.
Планувалось побудувати партерний будинок, але з часом плани змінилися і вирішено було побудувати двоповерховий. Роботи почалися весною 1903 р. В цьому ж році будівництво було завершено. Восени урочисто освятили оселю «Міщанського братства». На святі були присутні представники польської громадськості. А ввечері відбулось застілля, кошти його повністю покрили м’ясники Партеній Яримович і Лука Островський. Оформлення сцени, декорацій і завіси виконано за вказівками радника суду С.Мидловського. Таким чином, з’явився просторий будинок зі сценою, великою залою, гардеробом і допоміжними кімнатами.
З цього часу дім «Міщанського Братства», а зокрема його театральна зала стали осідком усіх культурних і народних починань для українського населення міста і навколишніх сіл.
Діяльність в домі братства
При «Міщанському Братстві» постав театральний гурток. Згодом у залі дому почав діяти гімнастичний гурток Товариства «Сокіл», членами якого були в більшості міщани і міщанки. Тут була бібліотека (500 книг).
Кожного року відбувалися у тій залі Шевченківські концерти, вистава св. Миколая, збори місцевих товариств, політичні віча, доповіді, традиційні міщанські «Маланчині Вечори», забави, читання книг, літературні вечори, виступи аматорського театру і хору тощо. Тут також виступали Микола Садовський, Марія Заньковецька, Йосип Стадник, Соломія Крушельницька, читав «Мойсея» Іван Франко, Йосиф Сліпий.
Товариство мало свій прапор, який завжди був на почесному місці під час народних свят, походів чи релігійних процесій. Заступником братства був св. Іван Предтеча, а тому щороку на день, який припадав після Богоявлення відбувалося Богослужіння за померлими членами Братства.
Братство під час російської окупації
Під час окупації Тернополя росіянами, яка тривала 3 роки зал братства був місцем для організації «Тернопільських Театральних Вечорів», театру Леся Курбаса.
Адміністрації було складно отримати дозвіл від царської влади, яка забороняла друкувати оголошення про вистави українською мовою, засилала в Сибір членів братства (о. кан. Володимира Громницького і директора «Народної Торгівлі» Миколу Турина).
Також командування 6 армії, штаб якої знаходився в Тернополі наказало явитися усім акторам до жандармерії, де відбулося списання протоколу з кожним актором. Перед кожною виставою треба було подавати текст афіші до цензури в канцелярії поліцмейстера.
Членам театру довелося підписати так званий реґулямин, який за яким вони взяли на себе відповідальність за його долю. З 1916 р. театр було організовано на пайових засадах. Репертуар театру складався з 52 п’єс. Вистави відбувалися 4-6 разів на тиждень. Актори заробляли 300 рублів місячно! На той час були це великі гроші.
Публіка з захватом сприймала пропоновані п’єси. Особливо російські солдати. Коли квитки були продані, а дивитися хотілося, то солдати вилазили з-надвору на вікна, які під їхнім напором тріщали, а скло сипалось в зал.. Це свідчило про популярність театру. Крім, вечірніх вистав для мешканців міста відбувалися полудневі для військових за дозволом військової влади. З часом у театрі з’явились так звані бенефісові вистави, що означало, що після них прибуток йшов на користь якого одного актора чи акторки, які грали головні ролі. Після таких вистав публіка аплодувала акторам, дарувала квіти, подарунки, запрошували їх до ресторану. При таких подіях актори відкривали не одного українського патріота, який мав щире серце, але яке билося під сіро-зеленою московською уніформою.
Влітку 1916 р. біля будинку братства зупинився полк кубанських козаків. Полковник попросив дати виставу для козаків. Їм було запропоновано список. Полковник обрав «Невольника» і заплатив 600 рублів. Козаки заповнили залю, і за годину почалась п’єса. Після того, як у виставі прозвучала пісня бандуриста:
… Я сьогодні щось дуже сумую,
Про козацькую долю згадав…
… Ти воскреснеш, моя Україно,
В своїм блиску і славі своїй…
Під час цієї пісні у полковника на щоці покотилась сльоза. Далі він зайшов за лаштунки і міцно стиснув кобзареві руку. Що ж це ви за москаль запитав в нього бандурист? «Тихо, – зупинив його полковник і додав: Дай Боже, щоб ваша дума здійснилась».
Громадська діяльність театру
Театральний хор співав на Богослужіннях у Середній церкві (Різдва Христового) з нагоди відкриття української гімназії та народної школи. В цей час в Тернополі з’явився «Український Військовий Клуб ім. гетьмана Полуботка», а тому театр влаштовував Шевченківські концерти в Збаражі, Грималові і Підволочиську. Клуб надавав авто для транспортування акторів. Здійснювались вистави й на користь товариства «Рідна школа» «Національному Фондові» для Центральної Ради в Києві. Інколи акторам доводилось працювати під гуркіт гармат, адже фронт був на віддалі 15 км від міста. 27 червня 1917 р. тут Софія Стадникова співала пісню «За Україну».
Радянська влада та будівля
За радянської влади Постановою Ради Народних Комісарів УРСР від 19.12.1939 р., у Тернополі організовано Державну обласну філармонію з хоровою капелою та сектором естради, якій передали приміщення колишнього «Міщанського Брацтва». За іншими даними влада утворила в приміщенні братства обласний театр імені І. Франка, далі тут був міський Будинок Культури, бібліотеку, обласний Будинок народної творчості і лише потім філармонія.Будівля змінювала зовнішній вигляд. В 1953 р. споруджено колонаду та широкі сходи.
Отже, завдяки діяльності міщанського братства в Тернополі з’явився чудовий центр для культурного життя міста.
