Наше життя – це певною мірою віра. Віра в своє краще майбутнє, безхмарне життя дітей, в перемогу над ворогами, в успішну кар’єру, здорове та щасливе існування протягом багатьох років. Інколи підтримувати цю віру нам допомагає релігія. І як би ви не ставилися до церкви, до якої з них не належали, впевнені, що ви розумієте, що без часто ця релігія кріпиться за рахунок будівництва нових храмів. Про один із них, який був побудований в Тернополі і відігравав значну роль в розвитку українського національного усвідомлення розповість видання ternopil-future.com.ua.
Важливість святинь
Як повідомляє видання poglyad, святині завжди відігравали важливу роль для віруючих. Тільки згадайте хрестові походи за Гробом Господнім в Єрусалим, святині Ватикану, а також київські святині, Почаїв, Зарваницю, Святогірську лавру, Мгарський монастир, Собор Різдва Богородиці у Козельці. І це лише християнські святі місця. А є ще Мекка та Медина – святині мусульман. До цього додайте святі місця буддистів, індуїстів, іудеїв та інших релігійних меншин. Таких важливих для віруючих місць в світі багато.
Монастирська церква на Рогатці
Важливу роль відіграла для українців святиня міста Тернополя, яка розміщувалась на вулиці князя Острозького. Справа в тому, що саме на цій околиці міста існувала так звана «рогатка», тобто місце пропуску та збору мита з купців та жителів навколишніх поселень. І тут в 1636 році виникла монастирська церква. Вона є третьою в Тернополі за часом існування і належить до найдавніших в місті. Її розміщення, велич, краса ансамблю вражають. Вона носить ім’я Божої Матері і її Успіння. А тому в’їжджаючи чи виїжджаючи з Тернополя, кожен потрапляє під покров Пресвятої Богородиці. І це – глибоко символічно.
Історія церкви
Початок цій церкві було закладено на початку 17 ст. Завершено будівництво в 1636 р. В цей рік храм було освячено і передано йому Євангеліє львівського видання. На книзі зроблено надпис «Року Божого 1636 за держави Фоми Замойського (тодішній власник Тернополя). За Ієремії Тисаровського, єпископа Львівського, віддано до новозбудованої церкви Успення на передмісті Тернополя…». Як більшість храмів того часу церква була споруджена з дерева, якого в той час було вдосталь в околицях міста. Зокрема, букові, дубові ліси густо оточували наше місто. Не дарма навколо Тернополя стільки населених пунктів з назвою Гаї.
Варто сказати, що в цей час церква активно розвивалася. Цьому сприяла Брестська унія, яка поєднала православну та католицьку церкву в Галичині та на Волині. Ще одним з чинників, що впливали на розвиток церкви стали київські архіпастирі, греко-католицькі митрополити Лев Кішка, Атаназійм Шептицький та Лев Шептицький.
Значний вплив на розвиток релігійного життя в тернопільській церкві Успіння Пресвятої Богородиці відбувся після того, як нею почали опікуватися отці-василіяни. В цей час вона почала називатися Монастирською. З 1672 р. тут жив у монастирі чернець Макарій. Монастир василіан було закрито до кінця ХІХ ст. (можливо 18 ст.), адже за даними істориків в 1744 р. церкву передали для пастирства світському священнику.
Пожежа 1832 р. знищила в місті багато будинків, а також дерев’яну церкву. А тому в 1836 р. міська громада відбудувала нову церкву, цього разу кам’яну, або як тоді називали муровану візантійського стилю. Мала три візантійські бані-куполи з тесаного каменю: внизу чотирикутна, вгорі восьмигранна і завершувалася куполом. Дзвіницю було побудовано вже в 1877 р. у романському стилі. Біля дверей церкви стояли 3 статуї: Петра, Ісуса Христа та Павла. Дзвіниця мала дзвін вагою 20 тонн.
Церква мала в’їзд через арку дзвіниці. В нічний час така брама зачинялася, але була хвіртка через яку можна було пройти по алеї до дерев’яної каплиці. В пізніші часи її перебудували в кам’яну.
Цвинтар біля церкви
Біля церкви знаходився цвинтар, який зараз приховує будівля старої п’ятиповерхівки сталінського типу. На цьому місті були поховані визначні тернопільські міщани, військові, які брали участь у Наполеонівській кампанії початку ХІХ ст. Зокрема, історія підказує нам прізвища о. Петра Білинського (священника), Євстахій Прокопчиць (першого директора першої тернопільської гімназії).
В другій половині ХІХ ст. було закладено новий цвинтар на Микулинецькому горбі. А тому після цього старий цвинтар не використовувався для поховання. Виняток було зроблено в 1941 р. для Лева Пачовського, сина священника. Його вбив німецький солдат в Монастирській церкві в день окупації Тернополя німецькими фашистами, а саме 2 липня. Німець запитав молодого чоловіка польською мовою: «Ти католик?» «Клякай, підеш до неба». І після цього вбив чоловіка.
ХХ ст. і церква
На початку ХХ ст. до церкви прибули отці-редемптористи з Бельгії. Це чернечий орден, який заснований в Італії в середині 18 ст. Місією ордену були проповідницькі місії та духовне служіння серед людей. Щоб це сталося Андрею Шептицькому довелося під час відвідування українців Канади запросити працю бельгійських редемтористів серед переселенців з України. Під час першої світової війни російська влада намагалася випровадити цей чернечий орден з Тернополя, але їм це не вдалося, адже вони були бельгійцями, а ця країна не зважаючи на те, що була окупована, була союзницею Антанти.
В 1931 р. почалися роботи в дяківці – це старенький будинок, який стояв біля церкви і який використовувався для репетицій хору. Після реконструкції і встановлення там перегородок будівля перетворилася на келії для монахів. Так було започатковано монастир. Також було повністю реконструйовано дерев’яну капличку на цвинтарі. Замість неї побудували кам’яну. Кошти на ремонт, а це 1000 доларів, дав знайомий французький аристократ.
Дерево з дуба на місійний хрест було подаровано Семеном Сеньківським. Розп’яття було з каменю в розмір людини. Вага та величина такого хреста змусили запрягти у воза 3-х коней. Поряд на коня їхали хлопці в народному одязі. Хрест було прикрашено квітами.
Релігійне життя в цій частині Тернополя активізувалося, а тому виникла необхідність розбудовувати приміщення церкви, яке було замалим для вміщення великої кількості прихожан. Грошей не було, але було бажання змін, а тому люди приходили самі і працювали зранку чи ввечері. Люди носили цеглу, каміння, риштування, пісок чи вапно. Їли ранішній сніданок, який принесли з дому і йшли на роботу чи навчання. Керував роботами інженер п. Соневицюкий і п. Фалендиш. За якийсь час виросла святиня з баштами, окремими входами, кам’яними сходами.
Не менш швидко відбулись роботи всередині храму. А саме облицювання, виготовлення лавок, завершення іконостасу, роботи на підлозі, підготовка до розмальовування церкви.
Значну роботу виконували монахи. А саме допомагали на кухні, займалися городництвом, підтримували порядок в церкві. Крім, цього вони здійснювали поїздки в села для проповідування релігії. Часто доводилось добиратися потягом, а потім ще день на возі. Погода також не сприяла їх праці. В села вони жили по 2-3 в кімнаті, яку їм надав парох.
У вересні 1939 року прийшла радянська влада. Більшовицька репресивна машина почала нищити все що пов’язане з релігією. Одного дня радянський офіцер провів промову перед церквою, а в кінці сказав, після того, як закінчив антирелігійну промову, сказав: «Щоб вас тут до ранку не було, а то всіх розстріляємо». В грудні 1940 р. було заарештовано о. Михайла Перетятка, якого обвинуватили в проведенні процесії вулицями Тернополя. Захід було названо антирадянським.
Друга окупація Тернополя радянською владою
Під час боїв за місто багато будівель було зруйновано артилерією та авіацією. На дзвіниці церкви сидів коректувальник вогню і спостерігав за навколишню ситуацією. Вночі він сходив вниз і спілкувався з монахами про війну. Боротьба за місто тривала, а тому священнослужителям доводилось ховатися в пивниці монастиря. Коли обстріли припинялися, то вони виходили надвір і прибирали подвір’я від уламків і землі. В результаті боїв в церкви були зруйновано хрест та частина центральної бані. Один із снарядів розірвався в північній частині храму, пробивши три отвори у стіні святилища. Але ікони, престол не постраждали. Після війни отвори закрили дашком і поставили новий хрест.
Бої спричинили велику кількість загиблих, а тому солдатів хоронили в великих братських могилах на цвинтарі монастиря по 50-100 осіб в одній. В’їзд був із сторони вулиці Замонастирської.
Після війни церква була закрита. Монахи покинули її. Далі її відкривали і зачиняли. Парохами були так звані «підписані» священики. Але боротьба з релігією продовжувалась і на цьому етапі виникла думка про знищення і цього храму.
Знищення храму та його відбудова
Історик Богдан Остап’юк писав: «в травні 1962 р. почали розбирати каплицю, що біля цвинтаря. Далі трактором 28 травня знищили баню з дзвіниці. Керівник знищення будівлі на запитання для чого нищити красу міста відповів, що
«Ето строїли попи, розбірьом, сделаєм тут двор».
Каплиця та дзвіниця були розібрані до 25 серпня. Далі почали скидати хрест з бані, почали руйнувати церкву з середини, ламали ікони, зривали підлогу, металевий дах, робили дірки в стінах і закладали міни. 18 жовтня в 17.00 пролунало 8 вибухів, але храм встояв, хоча був напівзруйнований.
Для того, щоб показати, що будівля була аварійною прийшли двоє осіб з фотоапаратом і зробили фото. Адже світові треба було показати, що вони були зруйновані війною.
З 18 листопада знову почали робити дірки та закладати вибухівку. 19 листопада, в понеділок о 7.30 за підтримки міліції та армії відбувся наступний вибух. Люди плакали, міліція їх відганяла, після вибуху пішов дощ. Природа долучилась до сумування.
Далі під’їхав екскаватор і почав далі валити залишки стін. На місці церкви зробили сквер.
Але люди не забули про храм і в серпні 1990 року на місці колишньої Монастирської церкви Успення спочатку було встановлено хрест і статую Матері Божої. У липні 1991 року було розпочато будівництво каплички, а потім і храму. 22 серпня завершено будівництво дзвіниці. Влітку 1993 р. завершено роботи в церкві. В 1995 завершено будівництво монастиря.
Отже, це історія Монастирської церкви Успіння Пресвятої Богородиці.
