Середа, 22 Травня, 2024

Опір католицької церкви радянській владі на Тернопільщині

«Історія вчителька життя» – говорили римляни. Зважаючи на це потрібно знати своє минуле, щоб не допустити приходу до влади та окупації української землі чужоземними загарбниками. Це питання завжди актуальне для України, чиї землі тривалий час знаходились під окупацією сусідніх держав. Значну частину 20 ст. тут перебувала радянська влада. А на Тернопільщині вона з’явилась з 1939 і нищила українську культуру, мову, релігію, в тому числі й католицьку до 1991. Детальніше  про знищення католицьких храмів на Тернопільщині і опір священиків протягом 40-70-х рр. 20 ст. розповість видання  ternopil-future.com.ua.

Фото з сайту kuriergalicyjski

о. Якуб Мацишин та його діяльність

Як зазначає видання kuriergalicyjski.com, після смерті священика о. Юзефа Адамчика (1893–1963) на всю Тернопільщину залишився один зареєстрований священик – о. Якуб Мацишин (1911–1973). О. Мацишин працював парохом у Білобожніці до 1945 року, після чого радянська влада змусила його переїхати до Ридодуба. Після 1963 року він взявся за врятування від закриття п’яти діючих церков у Борщові, Галущинцях, Кременці, Лосячі та Ридодубах. У перших трьох церквах богослужіння відбувалися регулярно, а в Лосячі та Ридодубах – епізодично кілька разів на рік. І ці дві церкви були ліквідовані до кінця 1975 року. Більше про костел в Лосячі читайте тут.

Про о. Якуба Мацишина залишилися свідчення від Ірени Сандецької з Кшеменця (Кременець). Це був священик, наділений великою харизмою, надзвичайно красивий, він подобався жінкам. Він мав величезний зріст, гучний голос і незвичайну силу. У семінарії, як він мені розповідав, кожного семінариста клав на руку. І голос його був такий гучний, що стіни церкви тремтіли, коли він проповідував з кафедри. Побачивши його, дружини місцевих комуністичних знатних людей, які прибули з глибин імперії, ахнули. Їхні чоловіки також були невтішні. Один із них прямо розповів мені про о. Якова «на жаль, він кмітливий, він може бути харош, як приєдсієдатиль горсовита».

о. Якуб Мацишин офіційно їздив до Галущинця та Борщова, де формально діяли парафії і вірні зверталися до влади з проханням про приїзд священика. Неофіційно він дуже часто їздив ще кудись, але не розповідав, куди. Ніхто не знав і не ставив йому зайвих питань. Можна було здогадувався, що він відвідує польські громади. Іноді він був відсутній на цілий тиждень, приходячи лише на недільну месу в Кременці. До нашого храму почали з’їжджатися вірні з усієї Волині та північної частини Хмельниччини. Він була завжди заповненою до останнього, тому часто не було де притулити ноги. Отець Мачишин годинами сповідав, хрестив дітей, вінчав. Він просто компенсував душпастирську заборгованість, яка виникла в районі Кшеменця через відсутність постійного священика. КДБ, звичайно, оточило його своєю «охороною».

Дивна смерть священнослужителя

Сандецька, ділячись власними спостереженнями, додала, що «на початку 1960-х років о. Мацишин взявся за ремонт усіх храмів, які він обслуговував, що було непросто, бо потребувало не лише коштів, а й згоди влади. Можливо, це завдання виявилося для нього непосильним. У 1973 році він раптово знепритомнів у Борщові. Після транспортування до лікарні цього міста він помер у віці 62 років. Можливо, хтось «добрий» допоміг йому покинути цей світ, щоб позбутися священика, який був опорою римо-католицької віри на Тернопільщині. Версія про прискорення смерті священика, мабуть, була поширеною, бо її підтримував і о. Краєвський з Чернівців словами: «Так, о. Єнджеєвський та о. Мачишин не оцінили межі втоми, і лікарі застосували кінське лікування, зробили занадто сильний укол, їх серце не витримало – бо я не хочу звинувачувати їх у застосуванні евтаназії. О. Мацишина поховали наступного дня після смерті на Борщівському цвинтарі.

Фото з сайту kuriergalicyjski

Таємне богослужіння в Чорткові

Сестра Бонавентура Новорольська, народжена в Чорткові, сестра-йосифітка, яка відвідала свою родину, що жила в місті в 1970-х роках, згадувала, що о. Якуб Мацишин «таємно справляв в Чорткові на приватній квартирі» Святу Месу. Вона також додала, що в деяких будинках «зберігали Святе Таїнство».

Ще в 1970-х роках на Тернопільщині, як і в багатьох інших районах Української Радянської Республіки, надзвичайних служителів Св. Причастя призначали священики. Прибулий священик «освячував гостини для посвячених, які відносили до шаф». Таких будинків на цій території було багато. «о. Урбан Шеремет з Варшави прибув до Чорткова в 1975–1985 роках, – продовжила сестра Новорольська. Він походив із Жовкови і дуже любив Чортків, де працював і змушений був виїхати в 1946 році. Під час своїх коротких приїздів він відвідував друзів, які не виїхали до Польщі, прислужуючи їм священицьким служінням. На його приїзд чекали також греко-католицькі монахині, які запрошували до своїх квартир зі Святою Месою та реколекціями.

Фото з сайту kuriergalicyjski

Відсутність священиків і утиски церкви

Усі зареєстровані священики з Тернопільської області за минулі роки померли. Ще в 1949 році помер о. Юзеф Маховський (1871–1949), парох місцевої парафії з 1919 року. Потім у 1953 році о. Казімєж Голіцький (1880–1953), який працював тут з 1912 року. Відомо, що після війни він вирішив виїхати до Польщі, але залишився через прохання парафіян. Його поховали на місцевому кладовищі.

У 1961 році в Хом’яківці помер видатний місцевий священик о. Казімєж Фляйшхакер, який працював тут з 1934 року, автор «Księdza Kazimierz Fleischhacker», виданого 2000 року, Kroniki Parafialne Chomiakówki w Tarnopolskie (1939-1955), що показує історію Церкви на Тернопільщині в 1939-1955 роках. З літопису відомо, що в 1948 році костел у Хом’яківці намагалися захопити, але цього не сталося. Храм спробували захопити хитрощами – звинувативши пароха в антирадянській діяльності. У 1950 році пресвітерію в Хом’яківці було перетворено на школу. Того ж року з каплиці в Ридодубах перевезли речі до костелу, який мали використовувати, як зерновий склад, але в 1951 році від цієї ідеї відмовилися.

У 1951 році проведено частковий ремонт церкви, побілено будівлю, вставлено нові водостоки, вставлено нові шибки у вікна. Хом’яківка була зареєстрована в органах цивільної влади 13 травня 1947 року. У 1953 році в Хом’яківці вітер зірвав дах з церкви. Тоді ж було закуплено необхідні матеріали для зовнішнього ремонту, який проводився у вересні – жовтні 1953 року. 17 жовтня 1954 року під час святкування сторіччя існування храму відбулося освячення оновленої церкви. Після смерті о. Казімєжа Фляйшхакера, церква була закрита.

Фото з сайту kuriergalicyjski

Церква в 70-х рр. 20 ст.

Позбавлені священиків у 1970-1980-х роках, віруючі збиралися у своїх храмах на паралітургійні богослужіння, які проводили керівники місцевих громад. Такі богослужіння відбувалися в Полупанівці, Старому Скалаті, Ридодубах та інших місцях. У Полупанівці близько 1963 року костел перетворили на похоронне бюро, а з 1982 року – на краєзнавчий музей. З 1982 року віряни намагалися повернути храм, який знову став належати громаді лише у 1989 році. Богослужіння у Старому Скалаті тривали до 1983 року, коли церкву передали під шкільний склад. Однак у Ридодубах після закриття церкви у 1963 році парафіяни до 1979 року самостійно збиралися на богослужіння в каплиці. Церкву пристосували під кіносклад. Релігійна громада була офіційно розпущена в 1975 році.

Також неможливо було зберегти парафіяльну церкву в Лосячі, де парафія була виключена з реєстру діючих церков на підставі виявлення помилок у документації. За словами місцевих парафіян, «у 1970-х роках головний вівтар згорів і радянська влада закрила костел. Церкву визнали «аварійною» і перетворили на склад сільськогосподарської техніки.

Отже, католицька церква за радянської влади зазнавала численних утисків. В той же час деякі священнослужителі опиралися утискам влади і продовжували свою діяльність.

Latest Posts

.,.,.,.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.